У сучасному світі бізнесу, due diligence (дью ділідженс) – це детальний процес перевірки предмета угоди, що проводиться перед її укладенням. Його основна мета – виявити всі можливі ризики, особливо в юридичній, фінансовій та операційній сферах. Такий аналіз дозволяє інвесторам отримати повне уявлення про ситуацію в компанії та приймати обґрунтовані рішення, зменшуючи ризик небажаних сюрпризів після завершення угоди.
Поняття «належної перевірки»
Концепція належної перевірки (due diligence) походить із законодавства та договірної практики англосаксонських країн, де вона розуміється як те, що польське законодавство розуміє під «належною перевіркою». Ключовим тлом для її розвитку став принцип caveat emptor («нехай покупець буде обережним»), який вимагає від покупця ретельно оглянути придбаний товар, оскільки продавець, як правило, не несе відповідальності за його дефекти.
Сьогодні належна перевірка (due diligence) є усталеною практикою в операціях з продажу бізнесу та злиття або поглинання (M&A), як в моделях угод з активами, так і в моделях угод з акціями. Цей процес включає проведення перевірки та аналізу діяльності компанії, що проводиться з належною перевіркою, необхідною для професійних операцій, та, за необхідності, за участю фахівців з різних галузей, з метою з'ясування різних правових, організаційних, фінансових тощо питань, а також ризиків, пов'язаних зі станом компанії, з якою укладаються угоди.[1]Мета полягає у виявленні потенційних ризиків та точній оцінці бізнесу, яку неможливо визначити виключно на основі загальнодоступних даних.
Процес належної перевірки
Due diligence (дью ділідженс) – це багатоетапний процес, який починається з початкових обговорень між сторонами угоди для знайомства одна з одною та оцінки зацікавленості без доступу до конфіденційних даних.
Наступним кроком є підписання угоди про конфіденційність (листа про наміри), який дозволяє продавцю ділитися детальною інформацією про компанію, розголошення якої стороннім особам може наражати компанію на незворотні збитки.
Фактичний аналіз зазвичай проводиться зовнішніми експертами (юристами, фінансовими та податковими консультантами) та включає аналіз документів, відповіді на запитання, що містяться в контрольних списках, та огляд матеріалів, що зберігаються в захищеному онлайн-просторі (віртуальній кімнаті даних). Деякі дані, такі як технологічні дані, не можуть бути передані електронним способом, тому може знадобитися аналіз на місці.
Ще одним важливим елементом є розмови з керівництвом та ключовими співробітниками, а також перевірка інформації в незалежних джерелах.
Процес комплексної перевірки завершується підготовкою остаточного звіту консультантами потенційного покупця. Цей звіт узагальнює ключову інформацію, яка є основою для визначення вартості компанії, включаючи оцінку ризиків, можливостей розвитку, а також достовірності та повноти наданих даних.
На основі звіту інвестор приймає подальші рішення, часто без самостійного аналізу матеріалів. Тому особи, призначені для підготовки звіту, несуть значну відповідальність. Їм доручено не лише дослідити об'єкт операції, але й інтерпретувати дані, включаючи його ризики.
Звіт готується до початку фактичної фази переговорів, яка часто займає багато часу та включає кілька етапів. Тому документ може потребувати оновлення.
На основі зібраних даних проводяться переговори, результатом яких може бути підписання договору купівлі-продажу та закриття угоди, що передбачає передачу акцій або права власності на компанію покупцеві.
Due diligence після закриття угоди – важливість, гарантії та доказова функція
Для суб'єкта господарювання, який планує поглинути бізнес, інформація, розкрита під час придбання, є основою для:
- оцінка підприємства,
- визначення зон ризику,
- уточнення положень договору, особливо щодо гарантій та забезпечення.
Після підписання договору купівлі-продажу бізнесу (укладання угоди), перевірка due diligence змінює свою природу – вона стає інструментом забезпечення гарантійних прав покупця. Відповідно до статті 563 §§ 1 та 2 Цивільного кодексу, покупець зобов'язаний ретельно оглянути придбане майно та негайно повідомити продавця про будь-які недоліки. Невиконання цієї вимоги або проведення поверхневого огляду може призвести до втрати гарантійних прав.
У випадку юридичних недоліків обов'язок повідомляти продавця існує лише в певних ситуаціях, наприклад, коли третя особа подає претензію до компанії. Водночас, якщо покупець провів огляд перед укладанням угоди та знав про наявні недоліки (наприклад, юридичні чи технічні недоліки), продавець може бути звільнений від відповідальності відповідно до статті 557 § 1 Цивільного кодексу. Однак, саме проведення огляду не виключає автоматично гарантійного покриття – звільнення поширюється лише на недоліки, відомі покупцеві на момент укладення договору.
Посилаючись на помилку
Польська правова система не забезпечує покупцям належного захисту, якщо вони пізніше виявлять обставини, що негативно впливають на вартість підприємства[2]. Однак у певних випадках суди допускають можливість посилатися на помилку відповідно до статті 84 Цивільного кодексу.
Хоча може здаватися, що сторона, яка не проводить належної перевірки, зберігає більше прав у разі виявлення дефектів, фактичну вигоду отримують ті, хто виявляє проблеми на ранній стадії та відповідно коригує умови угоди. Знання ризиків дозволяє не лише краще оцінити вартість договору, але й підготуватися до потенційних труднощів, включаючи процедурні та фінансові.
Більше того, due diligence слугує доказом – документація, зібрана під час розслідування, дозволяє нам продемонструвати стан компанії на момент переговорів та укладення договору, а також, за необхідності, виявити будь-які нелояльні дії продавця.
Література:
Важливість та функція належної перевірки (due diligence) при продажу бізнесу, доктор Роберт Левандовський
В. Борисяк (ред.), Цивільний кодекс. Коментар, 33-тє вид., 2024
М. Стек (ред.), Комерційне договірне право. Система приватного права. Том 5A, 2020
[1] Угода SA у Катовіце від 7 червня 2017 року, I ACa 1131/16
[2] Т. Чех, Помилка щодо репутації придбаного акціонерного товариства. Коментар до рішення Верховного Суду від 29 жовтня 2010 року, I CSK 595/09, Glosa 2013, № 1, с. 20-24.
Ця стаття призначена лише для ознайомлення та не є юридичною консультацією.
Закон чинний станом на 21 липня 2025 року.
автор:
