У сьогоднішній статті із серії «Вівторкові ранки для будівельної галузі» ми обговорюємо останню постанову колегії з семи суддів Верховного адміністративного суду від 16 березня 2026 року, справа I OPS 4/25 , щодо правового питання щодо провадження щодо встановлення права постійного користування згідно з так званим Варшавським декретом. Хоча це рішення не є новаторським, воно є значним підтвердженням усталеної судової практики, зокрема тієї, що була раніше представлена в постанові Верховного адміністративного суду від 24 червня 2024 року, справа I OPS 1/23.
Теза резолюції
Вищий адміністративний суд вкотре постановив, що покупець вимог, що випливають зі статті 7, пунктів 1 та 2 Варшавського декрету, не має права на статус сторони у значенні статті 28 Адміністративно-процесуального кодексу у провадженні щодо встановлення права постійного користування.
Це означає, що сам факт отримання права позову за рішенням суду (наприклад, шляхом укладення договору цесії) не дає права брати участь в адміністративному провадженні як сторона.
Рішення відповідає тлумаченню, раніше прийнятому Вищим адміністративним судом, яке зазначає, що статус сторони у провадженні за рішенням суду не випливає з цивільно-правових угод, провадження за рішенням суду мають особливий характер і не підлягають простому «перенесенню» цивільно-правових механізмів, а набуття права вимоги не означає вступу в правове становище суб'єкта, що має право на це згідно з адміністративним правом.
Суть рішення
Ключове питання зводилося до того, чи можна вважати набувача позову, що випливає з постанови, стороною адміністративного провадження щодо встановлення постійного користування. Вищий адміністративний суд послідовно постановляв, що статус сторони випливає виключно з правового інтересу в розумінні статті 28 Адміністративного процесуального кодексу; цей інтерес повинен випливати з норми адміністративного права. Як зазначено в обґрунтуванні: «Перелік суб'єктів, які мають матеріальну легітимацію згідно з положеннями постанови, не був розширений самим законодавцем, і тим більше не може бути розширений шляхом тлумачення суб'єктами, які застосовують закон. Ні Варшавський указ, ні будь-який інший нормативний акт не містять жодних положень, які б надавали набувачу прав, зазначених у статті 7, пунктах 1 та 2 Указу, статус сторони провадження, спрямованого на встановлення постійного користування».
Крім того, Суд наголосив, що стаття 28 Адміністративного процесуального кодексу повинна визначати коло учасників провадження у цій справі на основі положень адміністративного права і не може бути змінена цивільно-правовими договорами, а це означає, що договір про переуступку прав не створює такого інтересу. Правовий інтерес також має бути індивідуальним, конкретним, реальним, поточним та прямим. Важливо, що Верховний адміністративний суд зазначив, що визнання покупців позову сторонами призведе до: розширення кола учасників провадження, ускладнення справ за постановами суду, а також подальшого затягування та дестабілізації провадження.
Короткий зміст
Остання постанова Верховного адміністративного суду не змінює чинного тлумачення, а радше підтверджує та уточнює його. Вона чітко вказує на те, що покупці позовів за постановою не є сторонами у провадженні щодо встановлення постійного користування.
Для практики це означає більшу стабільність судових процесів, але також необхідність більш обґрунтованого підходу до торгівлі претензіями та оцінки інвестиційних ризиків.
Ця стаття призначена лише для ознайомлення та не є юридичною консультацією.
Правовий статус станом на 23 березня 2026 року.
Автор / Редактор серії:
