Законодавець передбачив у Цивільному процесуальному кодексі, а точніше у статтях 59815 та 59816 , можливість зобов'язати виплатити певну суму у ситуації, коли особа, під опікою якої перебуває неповнолітній, перешкоджає іншому з батьків контактувати з ним.
Перше положення передбачає так зване «попередження» для особи, під опікою якої залишається дитина. У такому випадку «суд з питань опіки погрожуватиме зобов’язати особу, яка має право спілкуватися з дитиною, сплатити певну суму грошей за кожне порушення зобов’язання».
Однак, відповідно до другої цитованої статті, суд з питань опіки може зобов'язати особу, яка піклується про дитину, сплатити належну суму, визначивши її розмір відповідно до кількості порушень, якщо суд погрожував їй/йому такою санкцією на той час, і вона все ще не виконує свого обов'язку1.
Для того, щоб ці положення були застосовними, необхідно виконати такі умови:
- визначення обов'язків особи, яка піклується про дитину, щодо контактів дитини з іншим батьком,
- доказ того, що це зобов'язання не виконується або виконується неналежним чином.
Розглядаючи вищезазначені передумови, нам стає зрозуміло, перш за все, що має бути бездіяльність для виконання конкретного зобов'язання, наприклад, шляхом постійного перешкоджання контакту батька, який має право на це, з дитиною, невідповіді на дзвінки батька, який хоче домовитися про зустріч з неповнолітнім, або переконання дитини, що їй не потрібен контакт з іншим батьком.
З огляду на це, нам слід запитати себе, чи доречно застосовувати санкції у випадку, коли батько, який проживає з дитиною, справді жодним чином не сприяв рішенню своєї дитини. Нещодавнє рішення Конституційного Трибуналу, яке оскаржує статті, цитовані на початку, видається новаторським. Уявіть собі ситуацію, коли дитина вчиняє діяння, заборонене законом, повністю усвідомлюючи прийняте нею рішення, але наслідки поведінки дитини перекладаються на її матір. Чи має сенс застосовувати санкції до матері дитини? Напевно, ні. Мати знаходиться в такому ж становищі, коли її дитина свідомо та добровільно вирішує не бачитися з батьком. Навіть якщо дитина залишається під опікою батьків до певного віку, вона все ще має права. Ці права закріплені в Конвенції про права дитини та є, в певному сенсі, повторенням загальних прав людини. Часто кажуть, що дитина має, перш за все, право висловлювати свою думку. То чому б не врахувати думку дитини в цій ситуації? Нерозумно тиснути на людину, щоб вона змінила свою думку, і ще абсурдніше використовувати таку практику проти дитини. Такі дії можуть мати негативні наслідки в майбутньому. Доросла дитина може мати проблеми з емоціями, висловлювати свою думку та виступати проти іншої особи, наприклад, коли вжиті дії можуть становити загрозу. Також часто кажуть, що під час вирішення таких делікатних питань суд насамперед враховує думку та найкращі інтереси дитини. Варто також звернутися до статті 216§ 1 Цивільного процесуального кодексу, яка говорить, що «суд, враховуючи обставини, психічний розвиток дитини, стан здоров'я та ступінь зрілості, враховуватиме думку та розумні побажання дитини»2.
Звичайно, оцінюючи певну ситуацію, завжди необхідно ретельно проаналізувати всю фактичну ситуацію, щоб визначити, чи не перешкоджає батько, який піклується про дитину, своєю поведінкою дитині контактувати з іншим батьком.
1 Закон від 17 листопада 1964 року - Цивільний процесуальний кодекс, Збірник законів 2021 року, ст. 1805
2 Закон від 17 листопада 1964 року - Цивільний процесуальний кодекс, Збірник законів 2021 року, ст. 1805
